№11:1 (2025)

У статті здійснено історико-богословський аналіз рецепції та функціонування Нікейського символу віри в реформатській традиції від XVI століття до сьогодення. Дослідження фокусується на вирішенні уявного парадоксу між фундаментальним протестантським принципом Sola Scriptura та шануванням екстрабіблійного екуменічного документу. На основі вивчення першоджерел, зокрема праць Ж. Кальвіна, Ф. Турретіна, А. Кайпера, Г. Бавінка, К. Барта, а також класичних віросповідань (Бельгійського, Другого Гельветичного, Вестмінстерського), автор доводить, що в реформатському богослов’ї Нікейський символ функціонує не як конкурент Писанню, а як незамінний інструмент. У роботі виокремлено та проаналізовано чотири ключові функції Нікейського символу віри в історії реформатської думки: екуменічну, полемічну, педагогічну та герменевтичну. Показано, як у XVI ст. реформатори використовували нікейську ортодоксію для підтвердження своєї кафолічності та історичної спадкоємності. Розкрито роль символу віри в добу реформатської схоластики (XVII ст.) для систематизації доктрин про Трійцю та захисту вчення про «вічне народження Сина» від соцініанства. Висвітлено значення нікейської христології в неокальвінізмі (XIX–XX ст.) як онтологічного фундаменту протистояння пантеїстичному модернізму. Особливу увагу приділено сучасним дискусіям про «реформатську кафолічність» та використанню Нікейського символу як regula fidei (правила віри), що слугує підпорядкованим стандартом (norma normata) для вірного тлумачення Писання. Зроблено висновок, що Нікейський символ діє як своєрідна «богословська імунна система» традиції, яка активується для нейтралізації давніх та новітніх єресей (аріанства, модалізму, субординаціонізму).

Кальвін твердо дотримувався вчення про вічне народження Сина (вперше сформульованого в Нікеї) у широкому розумінні. Проте він заперечував повне нікейське вчення, згідно з яким це народження передбачає передання сутності від Отця до Сина. Відхід Кальвіна від того розуміння цього вчення, яке Церква зберігала до його часу, слід, імовірно, принаймні частково пояснювати контекстом жорстких випадів з боку антитринітаріїв його доби. Однак більшість реформатських богословів після Кальвіна не пішли за ним у цьому запереченні, а натомість прийняли повне нікейське вчення, що включає передання сутності. Тим самим, як ми стверджуємо, вони не лише пішли за Священним Писанням, але й подали нам яскравий приклад кафолічності реформатської традиції.